Рішення щодо неконституційності безальтернативного тримання під вартою військовослужбовців є продовженням лінії КС з виправлення практики, за якої запобіжний захід автоматично перетворювався на наслідок кваліфікації кримінального правопорушення.
Так керуючий партнер Адвокатського обʼєднання Dgravity Legal Олександр Бабіч прокоментував Рішення Конституційного Суду України № 4-р(ІІ)/2026, яке Другий сенат ухвалив 24 червня за скаргою Сергія Гнезділова.
Суд визнав неконституційною частину восьму статті 176 КПК, відтермінувавши втрату чинності цього припису на три місяці. Норма передбачає, що під час дії воєнного стану до військовослужбовців, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочинів, передбачених статтями 402–405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу, застосовується виключно запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
КСУ дійшов висновку, що таке регулювання не забезпечує наявності вмотивованого судового рішення як наслідку судового розсуду. Безальтернативне тримання під вартою військовослужбовців, яких підозрюють чи обвинувачують у вчиненні окремих військових кримінальних правопорушень, Суд визнав несумісним із Конституцією України.
Таке рішення слід розглядати не ізольовано, а в контексті попередньої позиції КС щодо частини шостої статті 176 КПК, висловленої у Рішенні від 19.06.2024 № 7-р(ІІ)/2024 у справі за скаргами Сергія Бичкова та Анатолія Бая, звернув увагу О.Бабіч.
Тоді заявники порушували проблему практичного прочитання частини шостої статті 176 КПК як норми, що нібито автоматично зумовлює тримання під вартою. «Йшлося про частину шосту цієї статті, яка стосується підозрюваних та обвинувачених у злочинах проти основ національної безпеки, громадської безпеки, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, — зазначив адвокат. – КС, хоча й визнав норму конституційною, фактично поставив межі її застосуванню. Суд виходив із того, що ця норма не усуває необхідності перевіряти ризики, передбачені статтею 177 КПК, враховувати обставини, визначені статтями 178 і 194 КПК, та ухвалювати вмотивоване судове рішення».
Суд у згаданому рішенні констатував, про можливість застосування застави як більш м’якого запобіжного заходу, також те, що частиною шостою статті 176 Кодексу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не визначено як безальтернативний винятковий запобіжний захід.
Окремо керуючий партнер АО звернув увагу на аспект впливу воєнного стану на прийняття суддями рішень. «У рішенні 2024 року Конституційний Суд не підтримав підхід, за яким воєнний стан сам по собі замінює судову оцінку. І сьогоднішнє рішення є наступним кроком у тій самій логіці. Бо якщо частину шосту статті 176 Суд витлумачив як таку, що може застосовуватися конституційно лише за умови реального судового контролю, то частина восьма цієї статті прямо закріплювала безальтернативність тримання під вартою. Фактично КС послідовно повертає судовий розсуд у питання обрання запобіжних заходів», – пояснив адвокат.
На його погляд, у справі Гнезділова проблема була вже у самій конструкції норми. «Законодавець забрав у суддів можливість обрати інший запобіжний захід. А коли суд не має можливості оцінити пропорційність обмеження свободи, судове рішення перетворюється на формальне підтвердження заздалегідь визначеного результату», — резюмував він.
Про проблему безальтернативного тримання під вартою крізь призму практики ЄСПЛ додатково читайте у статті Олександра Бабіча «Обмеження — лише із гарантіями!».
